Яка вона, Ірина Жиленко?

Ірина Жиленко народилася в Києві 1941 року. Невисокого зросту, з очима, веселими й печальними водночас,  здивована дівчинка і зріла мудра жінка в одній іпостасі, зі школярською стрижкою,  в якій поблискує сивина. А ще — емоційна та іронічна, усміхнена і печальна, наївна і прозірлива, проста й оптимістична, як сама Поезія — такою знають її люди. Рідне місто Ірини Володимирівни — Київ. Дитячі роки дівчинки припали на грізний воєнний і повоєнний час, коли довелося і вчитися, і працювати одночасно. Закінчила вечірню школу робітничої молоді, потім — філологічний факультет Київського університету. Працювала вихователькою в дитячому садку, згодом — у редакціях газет і журналів. 

Перша книжка Ірини Жиленко — «Буковинські балади», за нею — «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Останній вуличний шарманщик» та інші.
Писати для дітей, вважає письменниця, — велика честь, бо для неї дитина — це чудо, а дитинство — святкова казка.
Перші книжки — збірка нарисів «Буковинські балади» і для малят «Достигають колосочки» — з'явилися в 1964 році. Для молодших школярів поетеса випустила книжку «Вуличка мого дитинства».

Чим цікава творчість Ірини Жиленко? Багатьма речами. Наприклад, Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Навіть підраховано, що в її збірках назви кольорів ужито 1059 разів. А ще письменниця дуже любить рослини, особливо квіти, і щедро описує їх у своїх віршах. Можливо, тому, що виросла на вулиці, однією з назв якої є Ботанічна? На честь фіалок, своїх улюблених квітів, вона навіть створила літературний жанр «фіалки-вірші».
І ще один штрих. Кажуть, що за творами І. Жиленко можна вивчати побут киян: дізнатися, де який магазин чи базар, куди яка вулиця повертає («І вулиця Микільсько-Ботанічна покотить вниз затрав'янілий брук...»), де розташований потрібний парк (немов у довідковому бюро).
Чи знаєш ти, що...
Б. Чайковський, український письменник, писав про І. Жиленко: «Поетеса хоче, щоб малеча вірила у добрі й прекрасні чудеса, в гномів, у Діда Мороза, у те, що квіти вміють вальсувати, а ляльки розмовляти. На її думку, це не зашкодить майбутньому науковому мисленню, зате на все життя закладе ніжність до всього живого, осяє світ чарівним світлом краси і радості».
Якось поетеса зізнавалася: «Усі мої емоції віддані саме місту, його соборам, бульварам, вітринам, кафе, моїй міській квартирі з улюбленими речами і нечисленними друзями».

очі і дивись».

********

Гном у буфеті

Ти знаєш, у нашому домі,
в старому буфеті, давно
живе мій добрий знайомий —
старенький буфетний Гном.

Він знав ще дідуся хлоп'ям,
а маму — малим дівчатком,
гукав пустунам: "Ая-яй!",
Слухняним давав шоколадки.

Замкнувши буфет на гачок,
золотить на свята сервізи.
Багріє його ковпачок
за склом серед вазочок різних.

Він любить какао пить,
смоктати м'ятні гостинці.
Так довго і солодко спить
в старій музикальній скриньці.

Навчився він чемних манер
в одної маркізи з фарфору.
Сказала маркіза: —
Тепер дружити із вами не сором.

Ви просто — франтом, хоча
втягніть у петлицю троянду.
І прошу до мене на чай
разом з цвіркуном-музикантом.

Століття, і друге, і третє, —
прислухайся! — чуєш? —
завжди клопочеться Гном у буфеті,
бурмоче, зітха, шарудить.

І тупа, і плямка в куточку,
і дзвонить в буфетні шибки.
І в довгі засніжені ночі
нашіптує дітям казки.

********

Критика, коментарі до твору, пояснення
Рідний дім — це фортеця людини, її оберіг. Добре, коли в цьому домі затишно, привітно, коли чекають рідні, найдорожчі люди. Здається, що якийсь добрий гном чи домовичок оберігають лад і спокій у домі. А може. Ці старий буфет, прабабусина шафа чи ще щось із старих меблів? Вони бачили багато, пам'ятають увесь рід, що тут жив, і бережуть цю пам'ять. Фантастична й зворушлива картина, яку змалювала письменниця, містить у собі глибокий смисл: тільки любов до людей, пошана до старшого покоління можуть допомогти жити в мирі та злагоді. 

******** 

Підкова

Була зима. Ішов зелений сніг.
За ним — рожевий. Потім — фіалковий.
І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову.

Та не просту. А золоту. Таким,
на місяць схожим, серпиком лежала, —
аж розгубились в небі літаки,
кричали: "Мама!" —
Й крильцями дрижали.

А я знайшла. Сказала їй: — Світи
тут, на вікні. Щоб все мені збулося! —
Зійшлися і роззявили роти
сімсот роззяв. Стоять вони і досі...

Круг них світився то зелений сніг,
то голубий, то ніжно-фіалковий.
Вони стояли вперто, день при дні, —
зачарувала їх моя підкова.

Що ж, покладу підкову в чемодан,
куплю я шубу. А тоді поїду
в Лапландію. Хоч трішки і шкода,
вже так і буть — віддам підкову Діду.

Оце і все. А сніг звичайним став…
Легкий і рівний, пада, пада, пада...
Роти розкрили всі сімсот роззяв.
І розійшлись... І полягали спати. 

********

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 
Здавна існує повір'я, що знайдена на дорозі кінська підкова при носить щастя. Ліричній героїні вірша "Підкова" теж поталанило знайти чудесний талісман. Виставила вона золоту підкову у вікні. і зібралося навколо сімсот роззяв: їх не дивував сніг, що мінявся різни ми кольорами, вони були зачаровані лише блиском золота. Та не можна бути щасливим за рахунок чужого, тому героїня вирішила повернути підкову Дідові Морозу. Роззявам одразу стало нецікаво, а сніг, на якого не звернули увагу, теж став звичайним. Ось так і пропало диво! Жаль, що багатьох людей приваблює лише золотий блиск! 

********

Жар-птиця

Сусідка моя — чарівниця —
годувала надвечір родзинками
у клітці золоту Жар-птицю
з очима-намистинками.
І як воно трапилось —
хто його зна —
та тільки дверцят не замкнула вона.
Рвонулась на волю чудесна Жар-птиця,
і враз освітилась
казково столиця.
Летіла все вище, так гарно, так вільно,
як в найзолотішім, найкращім мультфільмі.
Дорослим і дітям
яснішали лиця:
«Як хороше жити
під сонцем Жар-птиці!»
І тільки ота трьохсотлітня ґава,
яка себе називала Павою
(старезна, без ока, та ще й кульгава),
знайшла Жар-птицю непристойно яскравою.
І вся вороняча орава
зчинила люту стрекотняву:
«Вона яскра-яскра-яскррава!
Таку чужу нескромну птицю
тримать годиться тільки в клітці!»
Вже третій день — нема Жар-птиці.
І людям посмутніли лиця.
О, не сумуйте. її нема,
бо — розумієте? — зима.
Жар-птиця ж — птаха екзотична,
південна, до снігів незвична.
Ну, от і простудилась трішки.
Лежить вона терпляче в ліжку,
п'є молоко, клює родзинки,
чита «Барвінок» і «Мурзилку».
Пішли на лад у неї справи.
І скоро знов злетить вона
на злість лихим, кульгавим ґавам,
на новорічну радість нам!